Przejdź do głównej treści

Muzeum Narodowe w Poznaniu

Close
A A A

UKR – див. нижче

Autoportret, połowa lat trzydziestych

olej na płótnie

 

Wystawę Marii Nicz-Borowiakowej otwiera późny Autoportret, jedno z ostatnich jej dzieł. Dojrzała, pewna siebie – niewątpliwie artystka. Dumny gest ręki podkreśla zarówno profesję, której atrybutem jest malarski kitel, jak i kobiecość, wydobytą zgrabnym zarysem sylwetki i modnym, geometrycznym deseniem sukienki.

Gdy w 1916 r. młoda Maria Niczówna wstępuje do Warszawskiej Szkoły Sztuk Pięknych, instytucja ta ma już za sobą 12 lat nauczania koedukacyjnego (to pierwsza uczelnia w Polsce, od początku dopuszczająca do nauki kobiety). Trwa wojna światowa, a kobiety szturmują uczelnie artystyczne. To właśnie przemiany społeczne związane z wojną, która zweryfikowała stereotypy, przyczyniły się do postępującej równości w dostępie obu płci do edukacji, a tendencje te spotęguje jeszcze odzyskanie niepodległości. Obraz tamtego środowiska pokazuje, że kobiet awangardy było naprawdę wiele, a wśród artystów dominowało przekonanie o braku wpływu płci na sztukę.

Dlaczego zatem tak wiele nazwisk artystek szybko zatarło się z publicznej świadomości – tak jak to się stało z postacią Marii Niczówny? Przekonanie o tym, że płeć nie ma wpływu na twórczość, w praktyce oznaczało dominację męskiego sposobu widzenia i działania. Mimo pozorów równości, w artystycznym świecie nadal nie było miejsca dla kobiecych ról żony i matki. Artystki zwykle znikały z życia zawodowego krótko po zakończeniu studiów, oddając się sferze prywatnej. Wciąż jeszcze pokutował brak społecznej akceptacji dla pracy zawodowej i artystycznej kobiet.

Jak było w przypadku Nicz-Borowiakowej? Wychowana w zamożnej, mieszczańsko-inteligenckiej rodzinie Maria otoczona była sztuką już od wczesnego dzieciństwa – jej ojciec był znanym i cenionym drzeworytnikiem. Rozpoczęła studia w wieku 20 lat. Udział w licznych wystawach wciąż potwierdzał jej mocną pozycję wśród artystów awangardy. Mimo to zazwyczaj pozostawała w cieniu kolegów, a jej dorobek prezentuje się dziś bardzo skromnie. Po ślubie, w dowodzie osobistym, w rubryce „zawód” wpisała formułkę: „przy mężu”, choć była przecież wykształconą artystką. Koniec jej twórczości następuje wyjątkowo szybko – po zaledwie dekadzie samodzielnych działań. W latach 30., gdy prawdopodobnie pochłaniają ją zajęcia domowe, wychowanie córki i być może opieka nad chorującym mężem, niemal całkowicie rezygnuje z działalności artystycznej. Nie zachowały się żadne teksty lub wypowiedzi, które pozwoliłyby odtworzyć jej postawę i poglądy na sztukę, co utrudnia zrozumienie jej artystycznych i życiowych wyborów. Dlaczego sztuka stała się dla niej jedynie „dodatkiem do codziennego życia, a nie życiem samym”?

 

Autoportret [Self-Portrait], mid-1930s

oil on canvas

Maria Nicz-Borowiakowa’s exhibition opens with a late Autoportret, one of her last works. Mature, self-assured – unquestionably an artist. The proud hand gesture underlines both the profession, with the painter’s smock as its attribute, and femininity, which is evoked with a neat silhouette and a fashionable geometrical pattern of the dress.
In 1916, when young Maria Nicz joins the Warsaw School of Fine Arts, this first academy in Poland to provide education to women (right from the beginning of its operation) had already offered coeducational courses for twelve years. A world war is underway, and women flock to artistic schools. Social changes brought about by the stereotype-questioning war contributed to greater equality of both sexes in getting access to education; regaining national independence will only boost these tendencies. The picture of the then community shows that the number of women avant-guardists was indeed high, while the conviction prevailing among artists was that one’s gender exerted no influence on art.
How come, then, that so many names of female artists quickly faded from public view, as was the case of Maria Nicz? Practically speaking, the conviction that one’s sex bore no influence upon artistic creation meant dominance of the masculine point of view and method of operation. Despite appearances of equality, artistic world still had not embraced the woman’s roles of wife and mother. Soon after completing their studies, female artists typically vanished from professional life to retreat to the private sphere. Social acceptance for professional and artistic involvement of women was still insufficient.
What was it like with Nicz-Borowiakowa? Raised in a well-to-do bourgeois-intellectual family, Maria was exposed to art from early childhood – her father was a recognised and valued wood engraver. She began her studies at the age of twenty. Later, participation in numerous exhibitions reaffirmed her strong position among avant-garde artists. Yet, she mainly remained in the shadow of her male colleagues, and her body of works appears very modest today. Even though an educated artist, after marriage she entered “spouse” in her ID’s “profession” space. The end to her artistic work comes exceptionally quickly, only after a decade of independent operation. In the 1930s, in all probability preoccupied with domestic chores, raising her daughter, perhaps with care of ailing husband, she abandons artistic activity almost completely. No texts or statements have survived to let us recreate her attitude and opinions on art, which makes understanding her artistic and life choices difficult. Why did art become for her only “an addition to daily life, and not life itself”?

 

Автопортрет

середина 1930-х років

полотно, олія

Виставку Марії Ніч-Боровякової відкриває пізній «Автопортрет», одна з її останніх робіт. Зріла і впевнена в собі жінка — то, безсумнівно, художниця. Гордий жест руки підкреслює як професію, атрибутом якої також є головний убір, так і жіночність, виділену стрункими обрисами фігури та модним, геометричним малюнком сукні. Коли 1916 року юна Марія Нічувна вступила до Варшавської школи образотворчого мистецтва, цей заклад уже мав за собою 12 років політики спільного навчання жінок і чоловіків, а не треба забувати, що це перший університет у Польщі, який давав змогу жінкам навчатися із самого початку. Точиться світова війна, а жінки штурмують академії мистецтв. З одного боку, війна підтвердила соціальні стереотипи — чоловіки на фронті, жінки в тилу, — але й одночасно сприяла соціальним змінам, зокрема, у доступі обох статей до освіти. Ці тенденції ще більше посиляться з відновленням незалежності. У тогочасному мистецькому середовищі авангардисток було справді багато, а серед митців панувала думка, що гендерного впливу на мистецтво немає.

Тож чому так багато імен художниць швидко зникли з уваги громадскості, як це сталося з постаттю Марії Нічувни? Думка, що стать не впливає на творчість, на практиці означала домінування чоловічого способу бачення та діяльності. Незважаючи на видиму рівність, у мистецькому світі не було місця для жіночих ролей дружини та матері. Жінки-художниці зазвичай зникали зі свого професійного життя незабаром після закінчення навчання, присвячуючи себе приватній сфері. У суспільстві все ще відчувався брак професійної та мистецької діяльності жінок.

Як це було у випадку Ніч-Боровякової? Вихована в заможній інтеліґентській родині середнього класу Марія з раннього дитинства була оточена мистецтвом — її батько був відомим і шанованим графіком по дереву. Навчання художниця розпочала у 20 років. Пізніше участь у численних виставках підтверджувала її значне становище серед художників-авангардистів. Проте здебільшого вона залишалася в тіні своїх колег, і її досягнення сьогодні продемонстровані несправедливо скромно. Після весілля в паспортній графі «професія» Марія написала формулу: «при чоловікові», хоч була художницею за освітою. Кінець її творчості настає дуже швидко — через десять років самостійної діяльності. У 1930-х роках, коли Марія, ймовірно, загрузла в домашніх клопотах, вихованні доньки й доглядом за хворим чоловіком, вона майже повністю полишила творчу діяльність. Не збереглося текстів чи висловлювань, які б дали змогу відтворити її ставлення та погляди на мистецтво, що ускладнює розуміння її мистецького та життєвого вибору. Чому мистецтво стало для неї лише «доповненням до буденності, а не самим життям»?