Przejdź do głównej treści

Muzeum Narodowe w Poznaniu

Close
A A A

UKR – див. нижче

 1. Stanisław Ignacy Witkiewicz, Pastelowe portrety Firmy Portretowej „S.I. Witkiewicz”

 

Dane o obiektach

pastel na papierze

Prace z lat 1925–1939, zakupione do zbiorów Muzeum Narodowego w Poznaniu w antykwariacie „Desa” (lata 70. i początek lat 80.) lub od osób zaprzyjaźnionych z Witkacym, np. od Modesty Zwolińskiej (siostry Neny Stachurskiej) i Marii Białynickiej-Biruli (lata 60.).

O autorze

Stanisław Ignacy Witkiewicz, znany jako Witkacy, urodził się w 1885 r. w Warszawie, zmarł w 1939 r. w Jeziorach (obecnie Ukraina). Na bycie artystą był właściwie skazany. Był jedynym synem Stanisława Witkiewicza – malarza i teoretyka sztuki, jednej z najważniejszych postaci ówczesnego życia artystycznego. Jego matką chrzestną została aktorka Helena Modrzejewska, a ojcem – bajarz góralski Jan Krzeptowski Sabała. Witkacy uczył się w domu, ponieważ ojciec uważał, że szkoły niszczą indywidualizm. Ojciec uczył go malarstwa, matka muzyki, a do reszty przedmiotów zatrudniani byli nauczyciele – często profesorowie szkół wyższych, przyjaciele Witkiewicza seniora. Z tego okresu pochodzą zarówno pierwsze rysunki i obrazy olejne, jak i pierwsze dramaty (wkrótce do zainteresowań dołączyła również fotografia).

Wbrew ojcu artysta podjął studia na krakowskiej ASP w pracowni Mehoffera. Dużo malował, wystawiał swoje prace i udzielał się towarzysko – krążyły plotki o wywoływanych przez niego skandalach i burzliwych romansach (m.in. z Ireną Solską – aktorką i młodopolską femme fatale; w poznańskiej galerii można zobaczyć jej portret autorstwa Stanisława Wyspiańskiego). Podczas wojny Witkacy wstąpił do rosyjskiego wojska (jako urodzony w Warszawie miał rosyjskie obywatelstwo), w roku 1916 został ranny i nie wrócił już na front. W Rosji artysta zetknął się z narkotykami (m.in. morfiną i eterem) i już wtedy na niektórych pracach zapisał adnotacje o ich użyciu.

O firmie portretowej

Rok 1925 to data graniczna w życiu artysty. Porzucił wtedy malarstwo olejne ‒ sztukę „czystą” ‒ na rzecz sztuki „stosowanej” i poświęcił się wyłącznie twórczości portretowej. Powody były dość prozaiczne – Witkacy miał kłopoty finansowe. Chciał malować naturalistyczne pejzaże, ale do portretów miał większy talent. Technika pastelu była łatwa i tania, a większość seansów pozowania nie trwała dłużej niż godzinę.

Jednoosobowa Firma Portretowa „S.I. Witkiewicz” była oryginalnym przedsięwzięciem społeczno-artystycznym. Działała w latach 1925‒1939 i stanowiła główne źródło dochodu Witkacego. Klienci byli bardzo różni: od osób powszechnie znanych z historii i kultury międzywojennej Polski po takich, którzy znani byli głównie dlatego, że sportretował ich Witkacy. Motto firmy brzmiało: „Klient musi być zadowolony. Nieporozumienia wykluczone”. Portretowany mógł ubrać się w to, co chciał, ale już tło obrazów ustalała firma (w tej kwestii nie można było dyskutować z Witkacym).

Paragraf pierwszy regulaminu zawierał opis rodzajów „wytwarzanych” portretów, ujętych w pięć podstawowych typów: od A do E, odpowiadających zróżnicowanym konwencjom obrazowania. Oprócz werystycznych i fotograficznych podobizn i portretów w fantastycznym otoczeniu (typ A) oraz zwyczajnych, typowych przedstawień obcych ludzi (typ B), Witkacy wykonywał wizyjne wizerunki przyjaciół ‒ zazwyczaj mocno zdeformowane, podążające w kierunku Czystej Formy (typ C i jego warianty). Portrety tej kategorii tworzył zazwyczaj bez opłat, najczęściej podczas przyjęć i towarzyskich spotkań, będąc pod wpływem alkoholu lub narkotyków, co skrupulatnie odnotowywał na obrazie. Typ C został zresztą wykreślony z regulaminu firmy i potraktowany jako obszar eksperymentalny. Typ D był podobny do C, jednak powstawał bez środków odurzających. Typ E zakładał wysubtelnienie i podkreślenie urody modela ‒ w tym typie najczęściej Witkacy portretował kobiety. Wykonywał także portrety dziecięce (choć za tym nie przepadał), które powstawały w typie mieszanym B i E, ponieważ na sam typ B dzieci były zbyt ruchliwe. Zdarzały się i inne mieszanki typów albo tzw. warianty „podstawkowe”, w których głowa lub popiersie modela przedstawione zostały na postumencie, jak rzeźba. Witkacy lubił też przebierać swoich modeli w stroje teatralne lub historyczne, wkładać peruki, domalowywać skrzydła.

Lubił też mieć ostatnie zdanie – to on był  twórcą i artystą.  Wpisane do regulaminu zdanie „Klient musi być zadowolony” miało się nijak do tego, w jaki sposób Witkacy traktował swoich klientów. Decyzję o tym, jak przedstawić modela, a nawet czy w ogóle kogoś sportretować czy też nie, podejmował sam.

Ciekawostki

  • Podczas 14 lat działalności firmy powstało kilka tysięcy prac (sam Witkacy w latach 30. twierdził, że zrobił ich już 5 tysięcy).
  • Ulubioną modelką Witkacego była Nena Stachurska, aktorka teatru formistycznego, podobno również kochanka artysty; znanych jest blisko 100 jej wizerunków.
  • Oprócz portretów na stałej ekspozycji poznańskiego muzeum prezentujemy także Autoportret Witkacego, namalowany około 1910 r. techniką olejną na płótnie.
  • Wiadomo, że Witkacy przebywał w Poznaniu podczas trwania Powszechnej Wystawy Krajowej (PeWuKa) w 1929 r. Również w stolicy Wielkopolski malował portrety.
  • Największą w Polsce i na świecie kolekcję dzieł Witkacego, liczącą 253 obiekty, posiada Muzeum Pomorza Środkowego w Słupsku. Początki zbiorów sięgają roku 1965, kiedy to 110 prac (109 portretów i 1 kompozycję) zakupiono od Michała Białynickiego-Biruli, syna zakopiańskiego lekarza i bliskiego przyjaciela Witkacego Teodora Białynickiego-Biruli.
  • Regulamin Firmy Portretowej „S.I. Witkiewicz” znajdziesz TUTAJ

Opracowanie: Katarzyna Grabowska, Dział Edukacji MNP

 

 

1.Станіслав Ігнацій Віткевич, Пастельні портрети Портретної фірми “С.І.Віткевич”

олівець на папері

Твори 1925–1939 рр., придбані для колекції Національного музею в Познані в антикварному магазині «Деса» (1970-ті — початок 1980-х) або у друзів Віткевича, серед інших, у Модести Зволінської (сестри Нени Стачурської*) та Марії Бялиницької-Бірулі (1960-ті рр.).

Про автора

Станіслав Ігнацій Віткевич, відомий як Віткаці, народився 1885 року у Варшаві, помер у 1939 році в Єжьорах Вєлькіх (нині село Великі Озера в Рівненській області в Україні). Цей чоловік насправді був приречений бути художником. Він був єдиним сином Станіслава Віткевича – живописця і теоретика мистецтва, однієї з найважливіших постатей тогочасного мистецького життя. Його хрещеною матір’ю була актриса Гелена Моджеєвська, а батьком – гірський казкар Ян Кшептовський Сабала. Віткацій навчався вдома, тому що його батько вважав, що школи руйнують індивідуалізм. Батько навчав його малярства, мати – музики, а для інших предметів були наймані вчителі – часто викладачі університетів, друзів Віткевича старшого. З цього періоду походять перші малюнки та картини олійними фарбами, а також перші драми (невдовзі до його зацікавленостей приєдналася і фотографія).

На відміну від батька, художник почав навчання в Академії мистецтв у Кракові в майстерні Мехоффера. Він багато малював, виставляв свої роботи та спілкувався – ходили чутки про скандали та бурхливі романи (наприклад, з Іреною Сольською – актрисою та фатальною жінкою Молодої Польщі; її портрет – роботу Станіслава Виспянського – можна побачити в Познанській галереї). Під час війни Віткаці пішов до російської армії (народився у Варшаві, мав російське громадянство), у 1916 році був поранений і на фронт не повернувся. У Росії художник мав досвід вживання наркотиків (зокрема, морфіну і ефіру), навіть нотував його на деяких своїх роботах.

Про портретну компанію

1925 рік — переломна дата в житті митця. Він відмовився від олійного живопису — «чистого» мистецтва — на користь «прикладного» мистецтва і присвятив себе виключно портретам. Причини були досить прозаїчні – у Віткаці були фінансові проблеми. Він хотів малювати натуралістичні пейзажі, але мав більший талант до портретів. Пастельна техніка була легкою й дешевою, а більшість сеансів позування тривали ледь годину.

Портретна компанія «С.І. Віткевича» була оригінальним суспільно-мистецьким заходом. Діяла у 1925-1939 роках і була основним джерелом доходу Віткаці. Клієнти були найрізноманітнішими: від людей, широко відомих в історії та культурі міжвоєнної Польщі, до тих, хто були відомі завдяки тому, що їх зображав Віткаці. Девізом компанії було: «Клієнт має бути задоволений. Про непорозуміння не може бути і мови. Зображена людина могла одягати все, що забажає, але тло картин визначалося компанією (обговорювати це з Віткаці було неможливо)».

Перший абзац Статуту містив опис типів портретів, згрупованих у п’ять основних: від А до Е, що відповідали різним мистецьким стилям. Крім відверто натуралістичних портретів і портретів у фантастичному оточенні (тип A) і звичайних, типових зображень незнайомців (тип B), Віткацій створював візіонерські зображення своїх друзів – зазвичай сильно деформованих, що тяжіють до Чистої Форми (тип C та її варіанти). Портрети цієї категорії він зазвичай створював безкоштовно, найчастіше під час вечірок і світських посиденьок, перебуваючи у стані алкогольного чи наркотичного сп’яніння, що скрупульозно відзначав у картині. Тип C був вилучений з регламенту компанії та розглядався як експериментальна зона. Тип D був схожий на C, але був створений без психоактивних речовин. Тип Е мав на меті удосконалити та підкреслити красу моделі — саме в цьому типі Віткаці найчастіше зображав жінок. Він також робив дитячі портрети (хоча йому це не подобалося), які були змішаного типу Б і Е, тому що діти були занадто рухливі для одного типу Б. Були й інші суміші типів або т. зв варіанти «з підставкою», в яких голова або бюст моделі представлені на постаменті, як скульптура. Віткацій також любив вбирати своїх моделей у театральні чи історичні костюми, одягати на них перуки, домальовувати крила.

Йому також подобалося залишати за собою останнє слово — він був творцем і художником. Теза «Клієнт має бути задоволений», включена в Статут, не має нічого спільного з тим, як Віткаці ставився до своїх клієнтів. Рішення про те, як презентувати модель, і навіть чи зображувати когось чи ні, художник приймав сам.

Цікаві факти

  • За 14 років роботи компанії було створено кілька тисяч робіт (сам Віткаці у 1930-х роках стверджував, що написав уже 5 тис. портретів).
  • Улюбленою моделлю Віткаці була Нена Стачурська, актриса театру «Форміст», ймовірно, коханка художника; відомо близько 100 її зображень.
  • Окрім портретів, у постійній експозиції Познанського музею представлений також «Автопортрет» Віткаці, написаний близько 1910 року олією на полотні.
  • Відомо, що Віткаці перебував у Познані під час Загальної національної виставки (PeWuKa) у 1929 р. Він також писав портрети у великопольській столиці.
  • Музей Центрального Помор’я в Слупську має найбільшу колекцію творів Віткаці в Польщі та у світі – 253 експонати. Початок колекції сягає 1965 року, коли 110 робіт (109 портретів і 1 композиція) було придбано у Міхала Бялиницького-Бірулі, сина лікаря із Закопаного і близького друга Віткаці Теодора Бялиницького-Бірулі.

Підготувала: Катажина Грабовська, відділ освіти MNP